Денис Вербіцький з Одещини загинув під час виконання бойового завдання влітку минулого року на Донеччині, тоді 0kупанти скинули на його позицію снаряд з дрона. В пам’ять про захисника з позивним «Верба» його мати та сестра подарували майданчик дитячому садочку «Сонечко», який свого часу відвідував герой і де наразі вчаться його племінники.
— Знаєте, я досі не можу змиритись, що Дениса нема. Він старший на 12 років і був мені за брата та навіть тата, бо мама нас виховувала сама, — розповіла «ФАКТАМ» сестра захисника Ірина Худченко. — Саме він вчив мене писати, читати, завжди наголошував, що я в нього маю бути найкращою у всіх сенсах. Коли я пішла до школи, Дениса забрали в армію, він проходив службу у Десні. Йому до душі була спеціальність танкіста. Проте брата довелось відізвати, бо нам було дуже важко фінансово впоратись зі всіма проблемами. Повернувшись додому, Денис знайшов роботу на місцевому аграрному підприємстві. Ким він тільки не був — і комбайнером, і трактористом, він трудився навіть по ночах. Мама тримала господарство, працювала двірником, технічкою у школі. Якось брата відправили до Одеси на курси свердлувальників, після яких взяли на роботу на завод з виробництва японських машин. Денис виточував деталі, і в нього це дуже добре виходило. Влаштувавшись там, забрав нас з мамою до Одеси. Там ми прожили три роки, я пішла до школи, брату як кращому працівнику навіть зробили подарунок — срібне свердло. Часу на себе брат не мав, хоча ми не раз просили його відпочити трішки, приділити увагу особистому життю. Проте Денис казав, що боїться одружуватись, бо переживає, щоб його діти так важко не жили, як ми…
Потім сталося так, що завод збанкрутів. І тоді ми вирішили повертатися до Миколаївки. Денис став їздити на заробітки по Україні, потім ми почали засівати свою землю. Мама створила фермерське господарство, брала кредити, брат, щоб зекономити, сам сідав у трактор чи комбайн і збирав те зерно. Ба більше, його ще й паралельно наймали, щоб іншим допоміг. Потім вже я отримала освіту педагога та стала ще одним годувальником у нашій родині. Тому трохи полегшало. Жили ми всі разом й дуже дружно. Зароблені кошти вкладали у ремонт будинку, меблі, хотіли вирватись із того ярма. І нам це вдалось. Але у наше звичне життя увірвалась антитерористична операція.
— Денис одним з перших пішов воювати?
— Можна й так сказати. Якось Денис заявив, що піде воювати, щоб 0kупанти, які тоді вже відібрали Крим, не прийшли на Одещину. Тоді ще ж і не платили всім, і амуніції бракувало, але брата то не спинило. Мама благала брата одуматись. Оскільки під час служби у Десні Денису оперували грижу на хребті, за станом здоров’я він не підходив. Але про це ми навіть не знали, бо брат приховував. Щоб потрапити у військо, Денис пішов на хитрощі і якось домовився, що таки став військовим. Спочатку служив у 28-й бригаді, потім у 72-й окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців. Денис ніколи не ховався у тилу, весь час на передовій — він пройшов Мар’їнку, Авдіївку, Донецький аеропорт. Через рік він вивчився на стрілка-снайпера та гранатометника, пройшовши навчання з іноземними військовими. А потім вже не було такої зброї, з якої б брат не міг стріляти.
За весь час він, певно, лише місяць був у відпустці. Дві контузії, пахове поранення було. Часто брат жалівся, що воно болить, потім перестав чути на одне вухо. В армії він постарів, сильно схуд, пережив стрес у всіх сенсах. Але думки про те, щоб кидати службу, в нього не виникало ніколи. Для підтримки брата з побратимами ми з мамою постійно волонтерили. Брали м’ясо, сало й переробляли, пекли пиріжки, щоби захисники пам’ятали, що про них дбають, і щоб на мить могли відчути смак та запах дому.
У 2018 році Денис повернувся додому, але на посттравматичний синдром не скаржився, просто не волів спілкуватись про пережите. Брат вже й на роботу пішов, але через рік подзвонили його побратими й покликали назад. Мовляв, таких досвідчених бракує та він міг би бути інструктором. Якийсь час Денис вагався, тоді погодився. Але на етапі медкомісії знову виникли проблеми через його пережиті поранення. Знову Денис вирішив вдатись до хитрощів, і документи йому таки підписали.
Спочатку брат потрапив на полігон на навчання, там в нього з командуванням виник конфлікт, бо не погоджувався з тими правилами, які йому диктували. Мова йшла про те, що солдат повинен бути ідеально поголений, підстрижений, а якщо ні — весь час штрафували. На це Денис відповів, що коли ти в пеклі війни й на руках помирає товариш, то до біса те все, головне — врятувати та самому вижити. Але там пояснення брата навіть слухати не хотіли. Його вже так допекли, що він просто покинув те все та пішов на трасу, де зловив автобус. А потім нам прийшов лист, що брат залишив частину. Почалося розслідування, вже під час якого командир просив вибачення, бо, мовляв, не знав, що перед ним воїн, який стільки пережив, а над ним так морально знущались.
Мені Дениса тоді так було шкода. Бо в кишені ні копійки, в серці — біль через втрату побратимів, спека, голод. Ви не повірите, але навіть це не зламало брата. Він вирішив продовжити службу. Нам сказав, що це вже останній його контракт. А потім він купить трактор та засіватиме землю. Ми не бачились півтора року. А потім маму паралізувало, й брат нарешті приїхав у відпустку по догляду за нею. З нею він пробув місяць у лікарні, ми поставили її на ноги. Та після того Денис повернувся до побратимів. Казав, що приїде наприкінці лютого 2022 року на мій день народження. Але через два дні почалася велика війна. Мамі, коли почула про це, стало зле, почалась паніка. Та брат заспокоїв, що все добре, до них не долітає. Звісно, він не хотів нас травмувати морально. Хоча ми просили приїхати у відпустку, бо стільки ж років життя віддав службі. Але Денис відповів, що таких досвідчених, як він, там мало й потрібно вчити когось, аби його замінили.
— Що відомо про обставини загибелі брата?
— У мами мав бути день народження 12 серпня. Денис повідомив, що його змінюють і він приїде. Ми так раділи цьому, мама скупила йому нового одягу, паралельно робила ремонт в його кімнаті, планувала святкове меню. Напередодні, 5 серпня, брат повідомив, що не виходитиме найближчим часом на зв’язок, бо мають бути сильні обстріли та треба перебазуватись. А моєму чоловіку скинув відео, на якому видно було снаряд, який впав біля його бліндажа та не розірвався. Наступного дня дивлюсь, що Дениса не було в соцмережах. 8 серпня я сконтактувала з його побратимами, які були на інших позиціях. Вони просили не хвилюватись, бо ж Денис воював стільки часу, тож досвідчений. Я заспокоїлась трохи. Проте вже наступного ранку до нашої хати під’їхав сільський голова. Без жодного слова зрозуміла, що сталось непоправне. Він тільки сказав до мене: «Іра…», а я закричала «Ні!». Вручив «похоронку».
Далі все було як у тумані. З’ясувалось, що того ж дня, як ми спілкувались з братом, почався наступ. Денис одягнув шолом і бігом до своєї установки. Він потрапив під артилерійський обстріл. З дрона 0kупанти кинули йому під ноги «касету». Хлопці бігом до нього, вірили, що він живий… Але всі осколки полетіли в лице, шию. Смерть настала на місці.
Поховали ми Дениса з усіма почестями у Миколаївці. Скоро рік, а ми все ще чекаємо на нього. Щотижня веземо на кладовище його улюблені червоні троянди, їх він називав своїм талісманом. Важко переживають втрату й племінники, обох моїх дітей хрестив брат. Як купуємо у магазині цукерки, то донечка з сином питають, чи це ми веземо дяді Денису. Боляче аж до неба.
— Отримавши виплати від держави, ваша родина вирішила зробити гарну справу. Як дійшли до такої думки?
— Всі ми знаємо, що думки матеріалізуються. Колись ми з братом грали в лотерею, і якось він сказав: «Боже, я оце виграю мільйон, всі гроші на себе не витрачу». Він тоді працював недовгий час в інтернаті й настільки любив дітей, що заявив, що витратить кошти на них. Купить ноутбуки, і у садочок щось купить, і в школу. Денис дотримувався думки, що, якщо ти щось отримав, треба ділитись з іншими. Брат був добряк за вдачею. Не раз в нього позичали гроші та не повертали, то він і не просив ніколи. А скільки він діткам просто так купував іграшки, солодощі. Й коли мама отримала виплати від держави, ми вирішили виконати волю Дениса і зробити щось добре у пам’ять про нього. Вибір впав на садочок, куди ходив і наш брат, бо там майданчик вже старий, було б добре оновити. Завідувачка підтримала. Ми замовили гарний та якісний комплекс, і вже встановили його. Й діткам він сподобався. А це плануємо щось і для школи купити, вони обирають поки. Думаю, що Денис із небес це бачить і щасливий, що ми так зробили. Хочеться, щоб про нього не забували навіть після смерті. Він вартий цього як і кожен наш воїн!
У садочку, зізнаються в адміністрації, зворушені вчинком родини воїна, який віддав життя за Україну.
— Денис відвідував наш заклад, але, на жаль, уже не залишилось вихователів, які з ним займались. Воїн загинув, проте пам’ять про нього залишилась у наших серцях, — сказала «ФАКТАМ» Альона Харькова, директорка Миколаївського закладу дошкільної освіти (ясла-садок) № 1 «Сонечко». — Дізнавшись, що родина хоче зробити подарунок закладу, ми були зворушені до сліз. Бо якщо у мами та сестри знаходяться сили робити добро людям і продовжувати життя, то цю країну точно не зламати. Цей ігровий комплекс допоможе виховати у малечі мужність та силу. В нього є сходинки, котрі розвивають спритність. Діти знають, що наші воїни боронять країну, таким чином виховуємо їх змалечку патріотами.
