Одного разу в нашому житті з’являється чужа людина, яку ми підпускаємо до себе ближче, ніж рідних.
Спочатку вона б’є в серце, потім в голову, а потім кличе нас політати з нею високо-високо.
Все вірно: ми погоджуємося і, забувши про земне тяжіння, про тих, кого залишили там внизу, – безтурботно купаємося в хмарах. Ці миті нашого життя ми помилково вважаємо кращими.
Але все хороше рано чи пізно закінчується, і наші “крила”, втомившись від нас, навіть не витрачають час на те, щоб повернути нас на землю – вони просто залишають нас прямо посеред хмар, і ми летимо вниз. Ми падаємо. І саме ці миті нашого життя по-справжньому найцінніші.
Саме тоді до нас приходить усвідомлення всіх наших кривд, помилок, учинених нами. Саме тоді ми розуміємо цінність, нехай навіть чергових дзвінків рідним і друзям, які ми не робили, захопившись чужою людиною. А вони могли б врятувати нас в цей момент, пом’якшивши падіння. Але нам соромно
Легше розбитися об землю, впавши з шаленої висоти, ніж перебороти в собі сором і подзвонити у важкий момент тим, про кого в світлі хвилини ми й не згадували. І, коли ми, закривши очі, приготувалися до удару, чиїсь дбайливі руки ловлять нас і акуратно ставлять на землю, не давши розбитися. І це вони: наша сім’я, наші друзі.
Адже навіть коли ми, забувши про них, літаємо високо-високо в хмарах, вони стежать за нами.
Адже хто, якщо не вони
