Того ранку я прокинулася від дзвінка мобільного.
Марко все розпитував, як я поживаю, з ким зустрічаюся? Не міг повірити, що і без нього якось живу. Я правди не казала. Натякнула тільки, що цвіту та пахну. Наче кинув слухавку. Думала, на тому наше спілкування закінчиться. Але через декілька Марко знову мене набрав.
Прожили ми з чоловіком разом років 30. Виростили трьох прекрасних діток. Вони вже давно мають власні сім’ї та живуть окремо.
Але ще до одруження наймолодшої дочки Марко закохався в “іншу жінку”. Потім переїхав жити до неї.
Ясна річ, що коханка була молодшою, ніж я. Певне, навіть красивішою. Сама нещодавно розлучилася. На руках мала тільки п’ятирічного сина.
Допомагала мені молодша донька. Вона саме вступала до ВНЗ. По можливості робила все, що я просила. Хоч знаю, що і їй легко не було. І через відповідальність, яка їй випала, і через від’їзд батька.
Але до всього звикаєш. Тож призвичаїлася і я. Зосередила всю увагу на доньці. Оля успішно закінчила навчання і вступила до столичного ВИШу. Одначе, я залишилася цілком сама.
Було дуже незвично і навіть трохи страшно. Досі завжди була оточена людьми. Я почувалася погано. Добре, хоча б старші діти не забували про матір.
А після народження онука мені стало трохи краще.
Життя почало налагоджуватися. Я ходила на роботу, зайнялася справами, які давно відкладала, провідувала дітей, бавила онука.
Інших чоловіків не шукала. Куди вже? Вік не той. Та й прийшло усвідомлення, що живеться значно краще, коли не потрібно щодня готувати, прати чиїсь речі, прасувати, доглядати за кимось. Нове життя мене цілком влаштовувало.
Життям колишнього чоловіка я не цікавилася. Чула тільки з розмов дітей. Вони з ним час від часу зідзвонювалися.
І ось через чотири роки після зради Марко наважився мені зателефонувати. Я неабияк здивувалася.
Розпитував колишній, як у мене справи, з ким я живу, чим займаюся. Зрештою, хотів вивідати, чи не горюю за ним досі.
Я в деталі не вдавалася. Сказала, що в мене все добре і міняти не хочеться. Розмова обірвалася раптово. З його ініціативи.
Думала, на цьому все скінчиться, але колишній подзвонив знову через кілька днів.
Я не стала різко відмовляти.
Тож ми сходили на чашечку кави. Я послухала про те, як живеться моєму колишньому. А наприкінці він сказав, що дуже жаліє про свій вчинок. Прикро йому, що покинув дітей та мене.
Бо зараз з коханкою вжитися не може і з її сином спільної мови не знаходить.
Я повірила його словам. Здавалося, він справді покаявся. Навіть шкода його стало.
Потім я поцікавилася, для чого була ця зустріч? Той трохи подумав і відповів, що хотів би повернути все на свої місця. Тепер йому, мовляв, шкода тих 30 років, які ми провели разом. Усе ж таки не просто так ми шлюб укладали. Кохає він мене досі.
Марко запитав, чи може повернутися в сім’ю. Просив прийняти його назад. Сказав, що розуміє, як провинився, але претендує на другий шанс.
Точної відповіді не дала. Сказала, що мушу подумати.
Думаю вже тиждень. І я не впевнена, що дозволю йому повернутися до мене. Він зробив свій вибір. Напевне, пізно в такому віці бігати туди-сюди.
Немало я через нього настраждалася. З іншого боку, і справі кожен помиляється. Але він щиро перепросив, визнав провину.
Не розумію тільки, чому він сам жити не хоче. Боїться, як і я колись? Але так усі буде легше. Навіть йому.
Невже я потрібна йому тільки для того, щоб знову подавати все під носа?
Марка я ще люблю, але більше не зможу бути для нього такою дружиною, якою була колись. У мене нова манера житті і прислуговування в неї не входить. Я самотня і самодостатня жінка. Тож, імовірно, поки не дам йому згоди на повернення в сім’ю.
А ви мені що порадите? Як самі вчинили б на місці жінки?
