Хату баби Ліди всі в селі знали — стара, але міцна, з порепаними віконницями і вицвілими рушниками на стінах. Піч у тій хаті була ще з дідівських часів, велика, тепла, завжди біла, підмальована крейдою. Біля неї вчилися ходити і її діти, й онуки. А тепер — пусто.
Ліда жила сама вже третій рік. Син — у Польщі. Вдова. В селі знали: добра, але горда. Не проситься ні до кого, мовчить. І якось ніби все в неї є — курка, город, дрова складені, хліб пече сама. Але тиша в її хаті — важка, така, що шурхіт мишей здається голоснішим за власні думки.
Того вечора, коли над селом здійнялася завірюха, Ліда готувала борщ і думала, як буде замітати сніг зранку. Раптом — стук у двері. Гучний. Нетерплячий. Вона взяла ліхтар і обережно відчинила.
На порозі стояла дівчина. У мокрій куртці, з дитиною на руках. Обличчя — бліде, губи посинілі. Дитя — зморщене, ніби тільки-но народжене.
— Вибачте… Я… ми замерзаємо… — голос її тремтів. — У нас машина заглохла… ніхто не відкрив… тільки світло у вас…
Ліда мовчки відступила вбік. У хаті стало тісно. Піч дихала теплом, а дівчина — страхом. Звали її Іра, двадцять три роки. Чоловік кинув її ще вагітну, до батьків не верталась — сором. Їхала до подруги в райцентр, але не доїхала. Дитині — три дні.
— Нічого я не вмію, — тихо зізналась вона, коли Ліда загортала немовля у теплу ковдру. — Я ж думала, якось воно буде… А тепер… я боюсь, що не справлюсь.
Ліда дивилась на дівчину довго. У її очах бачила себе — молоду, розгублену, коли лишилася сама з малим сином і холодною піччю.
— Справишся, — сказала вона просто. — Бо тепер ви — не самі.
Так вони і залишилися — на ніч, а потім іще на день. Іра варила чай, прала пелюшки, боялася щось зіпсувати. А Ліда — навчала. І не словами, а руками, поглядом, теплом своєї печі, яка знову жила. Бо в хаті з’явився голос. Маленький, вередливий, але справжній.
Через тиждень Ліда пішла в сільраду. Сказала: «Хай прописується. Вона моя. І онук — мій». Секретарка лише кивнула: у селі і не таке бачили.
Того вечора, коли Іра вперше назвала її «мамо», Ліда мовчала. Але в грудях — ніби піч запалала наново. І не від дров. Від того, що хтось знову сказав: «Дякую. Що ти є».
