Катерина все життя прожила в селі Вербівка. Була вона з тих жінок, про яких кажуть: «як кремінь». У селі її любили і поважали, бо ніколи не відмовляла в допомозі, а ще – пекла найсмачніші пиріжки з яблуками, бо мала свій великий яблуневий сад.
Сад залишився їй від батька, який посадив перші дерева ще до війни. У кожному яблуці — спогади дитинства. У кожному дереві — чиясь історія. І вона берегла той сад, як скарб.
Катерина вийшла заміж пізно, у 32. Її обранець, Іван, був вдівцем із двома дітьми. Вона прийняла їх, як своїх. Народила ще одну доньку — Оленку. У хаті завжди було гамірно, але тепло. Катерина була душею всього — варила, прала, полола, співала.
Та одного року прийшла біда. Іван тяжко захворів і за кілька місяців згас. Катерина не дозволила собі впасти. Вона встала наступного ранку, як завжди, і пішла у сад — бо життя мусить тривати.
У саду вона розмовляла з деревами. Казала: «Ви ж мене чули ще дівчам, тепер слухайте жінку». Вона обрізала, удобрювала, поливала — і сад віддячував плодами, що пахли літом і домом.
Один з синів чоловіка спочатку не сприймав її як матір. Але через роки, коли сам став батьком, написав їй: «Дякую, мамо, що були з нами тоді, коли ми не вміли це цінувати». Вона плакала над тим листом до ранку.
Катерина ніколи не шукала слави чи винагороди. Але на святкуванні 80-річчя села їй вручили медаль «Матір року». Вона тримала ту медаль у руці, як дитину, і казала: «Це не моя нагорода. Це — нагорода всім сільським жінкам, які мовчки носять хрест».
На пенсії вона продовжувала працювати в саду. Казала: «Я поки на ногах, то і сад зі мною». А коли сусідські діти приходили до неї по яблука, вона їм розповідала історії — про те, як сад лікує душу.
Одного ранку її не стало. Її знайшли під яблунею, з усмішкою на обличчі. Вона, здавалося, злилася з тією землею, з деревами, з небом. Її поховали поряд із садом.
Навесні сад зацвів ще рясніше, ніж будь-коли. Люди казали: “Катерина з нами. Вона — в кожній квітці”.
