Ганна прожила все життя в селі Лозівка, в невеличкій хаті під очеретом. Її називали «святою» — не тому, що вона ходила до церкви щонеділі (хоч і ходила), а тому що завжди була спокійна, лагідна, мов тиха вода.
У молодості вона закохалась у Петра — бідного хлопця з сусіднього хутора. Вони кохалися мовчки: він приносив їй польові квіти, вона залишала пиріжки на камені біля дороги. Але батьки Ганни не схотіли Петра. Казали: «Не пара. Не рівня. Вона — до агронома!»
Через два роки її видали заміж за Миколу. Він був добрий, але чужий. У них народились дві доньки. Ганна жила як належить — по совісті, по молитві. Але серце мовчки плакало за тим, кого не дали.
Петро поїхав до Сибіру на заробітки. Потім — на Донбас. Після того — слід його зник. А Ганна щороку писала листи. Просто: «Петре, як ти там?» — і клала в конверт, без адреси. І вкидувала до скриньки. Вона не знала, чи вони доходили, але їй ставало легше.
Минуло тридцять років. Вона залишилась сама. Діти роз’їхались, чоловік помер, а вона так і жила — з городом, котом і спогадами. Ще іноді, вранці, вона думала про Петра. Уявляла, що він десь живе, читає її листи, і мовчки посміхається.
Одного вечора в двері постукали. Стояв старий чоловік з ціпком. Вона вийшла, подивилась — і не повірила. Це був він. Петро. Зморшкуватий, сивий, але з тими самими очима.
Виявилось — він таки отримував її листи. Випадково. Поштарка їх зберігала, бо не мала куди надсилати, а потім колись віддала їх родичці, яка впізнала ім’я. Він читав їх усе життя.
Вони сиділи на лавці і мовчали. Потім він сказав: «Я не прожив без тебе ні дня, Ганно». А вона відповіла: «Я — з тобою, навіть коли не була поряд».
Він залишився жити у її хаті. Разом вони копали грядки, пекли хліб, слухали дощ. Їм було по сімдесят, але кожен день був, наче новий цвіт.
І вже не було важливо, скільки втрачено. Важливо було те, що знайшлось.
