Галина жила в селі Підлісся, яке загубилось між пагорбами й густими лісами. До найближчого магазину — півгодини пішки. До міста — автобус двічі на тиждень. Але вона ніколи не жалілась. Їй вистачало її хати, корови, курей і неба над головою.
У 25 вона вийшла заміж за Василя — мовчазного, але доброго чоловіка. Вони побудували хатину своїми руками, з глини та дерева. Галина шила штори, Василь тесав віконниці. Увечері вони сиділи біля печі й пили чай з сушеного малинника.
Коли народилась перша дитина — Настуня, вона співала їй колискові, які колись співала її бабуся. Потім — Марко. Потім ще одна донечка, Іринка, яка народилась передчасно, і яку Галина вирощувала, мов крихкий паросток.
А потім прийшла війна. Василя забрали на фронт. Вона проводжала його до траси, де зупинявся автобус. Він поцілував її в лоб і сказав: «Ти — моя сила». І поїхав.
Галина не мала часу на страх. Треба було орати, копати, вчити дітей, молитися. Кожного ранку вона виходила надвір, дивилась у далечінь і шептала: «Повернись живим». І знову до роботи.
Півтора року — жодної звістки. Вона навчилася не плакати. Лише вночі, коли всі спали, клала його фотографію на груди і говорила з нею. Казала, як день минув, що дітки сказали, як курка знову знеслась.
Аж одного морозного вечора — дзвінок. Голос був хрипкий, але рідний. Василь повернувся. Без ноги, з втомленими очима, але живий. Вона стояла в воротах і плакала, як дитина.
Життя не стало легшим. Тепер вона ще й доглядала за ним. Але в її очах з’явилося нове світло — радість, що він вдома. Вони сиділи ввечері біля печі, як колись, і мовчали. Але то було те саме щастя.
Сусіди приходили по пораду, а вона тільки відповідала: «Бережіть одне одного. Бо найбільше багатство — це не хата, не земля, а той, хто поруч».
Коли в селі робили документальний фільм про життя під час війни, вона сказала лише одну фразу: «Жінка — це тил. А тил тримає фронт».
