21 Квітня, 2024
Я кинув шматок хліба в обличчя безпритульній, а вона пробурмотіла: – Всяка біда хлібом заїдається. В той момент я мало не зомлів. – Звідки ви знаєте цю приказку?!

Я кинув шматок хліба в обличчя безпритульній, а вона пробурмотіла: – Всяка біда хлібом заїдається. В той момент я мало не зомлів. – Звідки ви знаєте цю приказку?!

Якби не бабуся з дідусем, я б ніколи й не знав, що таке любов і турбота. Вони мене виховували з самісінького дитинства. 

Я добре її пам’ятав. Вона була дуже вродливою: блакитні глибокі очі, золотисте волосся і дуже ніжні руки. 

Чого мама пішла я не знав, поки мені не виповнилося 14 років. 

Я все ходив і питав найрідніших:

– Коли мамуся прийде? Вона ж повернеться, правда?

– Не побачиш ти більше матері! Вона, мабуть, вже давно замерзла в якому сніговому заметі на п’яну голову!

Я аж ахнув… Не хотів вірити, що моя мама пиячка, якій нема діла до власної дитини. 

– Марійко, що ти робиш?! Навіщо ж так різко! – розгублено сказав дідусь. 

Я сидів і не міг стримати сліз.

– Онучку, Максимчику, не плач! Ми завжди будемо поруч і ніколи тебе не покинемо. 

Так і було. Бабуся та дідусь були для мене найріднішими людьми. Поки я не зустрів свою Дарусю. 

Ми з дружиною назвали його на честь діда. Тепер виховуємо маленького Степанчика і донечку Юлю. 

Довго сперечалися, коли вибирали ім’я дівчинці. Чомусь мені дуже хотілося назвати її, як мою маму – Софією.

– Ти згадай, яка у неї доля була. Краще не треба.

– І справді. Зайві приводи для хвилювання. 

Хоч бабусі й дідуся давно немає серед живих, але я щодня дякую їм за все, що вони для мене зробили. Якби не зв’язки і статус мого діда – я б точно не зміг в буремні 90-ті відкрити власний ресторанний бізнес. 

Мій найкращий заклад знаходиться в самісінькому центрі столиці. Репутація в нього просто ідеальна. 

Але останній місяць все змінилося. Це через безпритульну жінку, яка вештається біля вікон ресторану. 

Як ми її не виганяли – все марно! Навіть поліцію кілька разів викликали, але нахаба наступного дня знову приходить. Я довго не міг зрозуміти, в чому ж справа, поки не побачив нашу офіціантку, яка з невеликою тарілочкою прямувала до службового виходу. 

Вирішив за нею простежити. 

Відкриваю двері, а Соломія годує стару безпритульницю, ще й приговорює:

– Ви їжте, їжте, я завтра Вам суп принесу. 

– Ой, я ж ложку забула. Вже біжу. 

Обернулася, побачила мене і остовпіла. 

– Максиме Вадимовичу, я Вам все поясню. Ви не подумайте, я у вас не краду. Все зі свого дому приношу. 

– Та мені байдуже! Тобі плювати на репутація закладу, от ти мені скажи?!

Я кричав, як несамовитий, а потім зробив те, чого сам від себе не сподівався: вихопив з руки офіціантки шматочок хліба, який вона забула віддати жінці, і кинув безпритульній в обличчя:

– Забирайся геть! 

Вона не захищалася, не плакала, просто сказала:

– Не сваріть дівчинку. Вона просто хотіла мені допомогти. Я більше сюди не прийду, обіцяю.

Підняла з асфальту хліб, дмухнула на нього і пробурмотіла під ніс:

– Всяка біда хлібом заїдається…

В той момент мене наче струмом вдарило. 

– Що ти сказала?! – суворо перепитав я. 

Раніше я чув цю фразу тільки одного разу. Від мами…

Того дня я розбив колінко. Прибіг до мамусі в продуктовий, де вона працювала, і ридав крокодилячими слізьми. 

Вона, пам’ятаю, взяла мене на ручки, погладила, заспокоїла, а тоді посадила на крісло. 

– Зараз, синочку. Я знаю чудовий спосіб заспокоїтися. 

Вона простягнула мені товстий шмат свіженького хліба з маслом і смородиновим джемом. 

– Їж, моє сонечко, всяка біда хлібом заїдається. 

– Як це так?

– Хлібчик смачний, ситний. От ти його з’їси, і тобі стане веселіше, вже й думати про своє колінко забудеш. 

Так і було… Ту приказку я запам’ятав на все життя. Тому моє серце йокнуло, коли я знову її почув. 

– Ходіть до мене в кабінет. Спокійно поїсте.

– А як же репутація закладу? – перепитала безпритульна. 

– Нічого не буде! Ми швиденько. Я хочу перед вами вибачитися. 

– Як ви опинилися на вулиці?

Вона дожувала останній шматок, зітхнула і почала розповідати. 

– Колись я не була такою страшною і знедоленою. У мене був коханий чоловік Вадим. Я вийшла за нього, бо дуже любила, хоч знала, що в його сім’ї мені доведеться несолодко. Я сирота без копієчки за душею, а його батько в податковій працював. На той час, це знаєте, як солідно було. 

Я сидів і не вірив власним вухам:

– А як звали його батька?

– Степан, а матір Ірина. 

– Ви розповідайте далі, мені цікаво. 

– От батьки Вадима мене одразу зненавиділи. Вони хотіли, щоб син з професорською донькою одружився, та хіба ж серцю накажеш? Я готова була терпіти усе заради свого коханого, а коли у нас ще й синочок з’явився, я вірила, що тепер мене нічим не злякаєш.

Мої руки почали тремтіли, в горлі зібрався клубок сліз, і я ледь наважився спитати:

– Сина як назвали? 

– Максимчиком. 

Я зблід, мені почало бракувати повітря…

– Так, так. Продовжуйте…

– Потім сталося найбільше горе в моєму житті. Коханий загинув. Повертався з відрядження і не впорався з керуванням. Не встигли його поховати, як свекруха почала змушувати мене написати відмову від власної дитини. Я її, звісно ж, послала якнайдалі. Але з їхніми зв’язками вони з свекром швидко влаштували мені пастку. 

– Пастку?

– В мій магазин нагрянула перевірка. От і виявили величезну недостачу, якої ніколи не існувало насправді. Запроторили мене до в’язниці, ще й батьківських прав позбавили. Я вийшла тільки 5 років тому. З того часу і не можу дати собі ради. Хотіла б я знайти свого синочка, але як?

Мені треба було переварити цю інформацію, тому я подякував жінці за розмову, і вона пішла. 

Я відніс посуд на кухню, але в останній момент вихопив з рук офіціантки склянку, з якої пила незнайомка

Через кілька днів ДНК-тест був готовий.

Результат – 99,9%. Ця безпритульна – моя матір!

Я не вірив ні своїм вухам, ні своїм очам. 

– Бабуся з дідусем не могли так вчинити! Це якась помилка. 

– Чому ж не могли, – спокійно сказала дружина, – мені вони теж на вухо нашіптували, що я непотріб, сміття суспільства, просили, щоб я дала тобі спокій. 

– Що? Чого ти мені не розповіла?!

– Навіщо? Вони вже старенькі були, тож я не хотіла, щоб ти в них розчаровувався. 

– Де ж мені тепер матір розшукати?

Цілий місяць її не було видно. Я шукав її всюди, де тільки міг. Їздив до лікарні, навіть у в’язниці був. Намагався дізнатися, де вона може бути. 

Вже змирився з тим, що більше ніколи її не побачу, як мені зателефонували з лікарні. 

– Ви розшукували Короненко Софію Володимирівну?

– Я!

– Вона у нас. Втратила свідомість біля якогось кафе. 

Через кілька хвилин я був в її палаті. 

– Мамо, мамусю, – шепотів я, витираючи сльози з обличчя. Жінка, яка лежала на ліжку й справді дуже нагадувала мою маму, яку беріг в своїй пам’яті, як найбільший скарб. 

– Ви? Ви що тут робите?

Я про все їй розповів. Ми ще довго плакали, обіймалися і не вірили, що таки знайшли одне одного. 

Зараз найрідніша почала одужувати, переїхала до нас з дружиною.

З онуками одразу знайшла спільну мову. 

Я не можу описати своє щастя, бо нарешті дізнався, що таке безкорислива материнська любов і вірність. 

Чи вразила Вас ця історія?

Напишіть нам у коментарях на Facebook

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.

Усі фото в статті є ілюстративними.

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *