центів дорогу шубу і як мені заздритимуть подруги, коли приїду в ній до Ужгорода. Американці одяг із натурального хутра не носять, тож оцінити шубу могли тільки в нас.
Радістю я негайно поділилася з подругою із Мукачева. Вона з чоловіком так само працювала в Америці за контрактом.
– Та що ти кажеш! Розпродаж? Секонд-хенд. Хіба таке буває? Ти з глузду з’їхала! Які шуби за п’ятдесят центів?! Такої ціни не може бути! – кричала у слухавку Людмила.
Після багатослівних умовлянь жінка погодилася скласти мені компанію.
У день розпродажу ми з Людмилою приїхали в магазин на моїй машині о пів на одинадцяту ранку, хоча він відкривався о 10. Та чомусь квапитися не хотілось. На паркінгу ми помітили надзвичайний ажіотаж і багато людей із пакунками. Було якесь неприємне передчуття. Всередині я одразу помчала до полиці з шубами і онiміла. Там не було не тільки новісіньких шуб, але й потертих ондатрових шапок, виношених заячих тілогрійок. Покупці все змели! Оговтавшись, я звернула увагу на те, що творилося в магазинчику: люди снували туди-сюди, штовхаючись між вішалками і поспіхом хапали якісь речі; було шумно.
Але найбільше вразило мене інше. Такого скупчення безрадісних, убогих, скривджених життям людей похилого віку, бабусь, iнвaлідів на вiзках та без них мені не доводилося бачити ніколи в житті. Німий докір вгадувався в їхніх обличчях ставало не по собі, було соромно за свою явну відмінність від тих, хто прийшов в магазин за покупками вартістю п’ятдесят центів. Якою ж примхою здалося мені найпотаємніше бажання купити собі шубу! Виявляється, бідні є не лише в нас, але в них також.
Вирішивши піти, я почала шукати очима Люду і раптом побачила шуби! Вони були складені купою в візок для товарів недалеко від каси.
Невже їх все ще можна купити? Мене ніби стрyмом вpазило. Я наблизилася до візка і в ту ж мить побачила жінку середніх років, яка штовхала візок із шубами. Вони були там – всі до єдиної!
Я вирішила випробувати удачу:
– Ми приїхали з дуже холодної країни, де не прожити без шуби. Тут у вас така одежа не в моді. Чи могли б ви поступитися мені хоч однією? Будь-якою. Я була б вам дуже вдячна, – звернулася до неї.
Але мої спроби піти на контакт виявилися марними. Жінка була непохитною у своєму рішенні і вперто просувалася в напрямку каси.
– Навіщо ж вам усі вони? – наостанок поцікавилася я, на що отримала відповідь:
– У нас не носять шуби, але я шию. Це буде обробка для моїх речей – накидки, шарфики, манжети, що-небудь ще.
Навіть важко збагнути, скільки манжет можна було зшити з такої кількості шуб!
Цю історію, напевно, я б давно забула, якби не думки, на які вона мене наштовхнула: американці, безумовно, більш практичний народ, ніж ми. Думаю, наші жінки точно поступилися б хоч однією з шуб, адже закарпатки хоч і люблять похизуватися перед іншими, але зовсім не жадібні.
Приїхавши в Ужгород, я купила собі новеньку шубу зі сріблястого канадського бобра, яка послужила мені не один рік і яку в холодну погоду одягаю до сьогодні.
Ганна БОГОСЛОВСЬКА
