26 ноября, 2021
Про роман дружини і брата Михайло дізнався, коли Вероніка вже чекала дитину від коханця. Вирішила з чоловіком розлучитися. Михайло не заперечував. Лише попросив залишити з ним доньку. Та погодилася. Тим паче, що новий чоловік не був у захопленні від чужої дитини

Про роман дружини і брата Михайло дізнався, коли Вероніка вже чекала дитину від коханця. Вирішила з чоловіком розлучитися. Михайло не заперечував. Лише попросив залишити з ним доньку. Та погодилася. Тим паче, що новий чоловік не був у захопленні від чужої дитини

Кава гірчила, мов життя. Ксеня, зазвичай, кладе в горнятко трішки цукру. Але не цього разу. Може, гіркий напій «перегірчить» її настрій… А за вікном витанцьовував шалений вітер. Хмари зачіплювалися за дерева й сусідні будинки. Дощ вистукував по шибі хаотичну мелодію. Їй шалено хотілося сонця! Як у нинішньому сні…

Білий птах з ключем у дзьобі. Це був голуб, а, може, голубка. І сонце – яскраве, гаряче. Ксеня підставила долоні й зловила ключик… Дзвінок будильника обірвав сон.

На календарі – «улюблене» число – має платити за найману квартиру. Відрахувала гроші. Поклала в кухні. Господиня прийде й забере. І, заодно, перевірить, чи все на місці. Бо попередні квартиранти, начебто, щось поцупили. А, може, й ні. Просто пані Галина любить всюди позаглядати. Навіть у шафу, де лише Ксенині речі.

Вона могла би жити з батьками. Але батько не любить Ксеню. Та й не батько він їй. Вітчим. Ксеня – материн гріх. Так він її називає. Або знайдою. І молодші брати-близнюки до Ксені ставляться так само, як і батько. Його «школа». А матір завжди мовчить, коли доньку ображають. Бо прийшла в невістки з «приданим» – маленькою Ксенею…

…Заміж Ксеня вийшла одразу після закінчення вишу. Вадим був майже на десяток років за неї старший. Жив у малосімейці. Працював на місцевому підприємстві. Щойно переселилася до чоловіка, гарного залицяння та романтики наче й не було. Вадим на очах у Ксені фліртував з чужими жінками.

– А скільки того життя?! – відповідав на її докори.

Згодом у Вадима «знайшовся» «неформальний» син. Раніше зустрічався з дівчиною. Вона народила дитину. Але заміж не покликав. Спочатку колишня любов вимагала компенсації «за змарноване життя». Навідувалась з малим до Вадима. То грошей просила, то вмовляла повернутися заради сина, бо хлопцеві батько потрібний. На Ксеню не звертала уваги, наче її не було.

Вадим «здався» пізніше, коли батьки-заробітчани колишньої коханої купили їй житло, ще й надсилали «субсидії». Дітей у Вадима з Ксенею не було. Тому, зваживши всі «за» і «проти», вирішив дати Ксені «відставку».

…Допила каву. Зателефонувала в службу таксі. Відучора Ксеня у відпустці. Сидіти в найманій квартирі не хотілося. Вирішила поїхати в Карпати. Подруга Ліля через своїх знайомих домовилася про недороге житло.

…Річка про щось розмовляла з горами. Жебоніла безупину. «Мова» води заспокоювала, розслабляла.

Ксеня – психолог. Її вважають гарним спеціалістом. Чужим людям допомагає, а собі не може.

– Може, мені професію змінити, якщо не можу дати ради сама собі? – якось запитала Лілю.

– Хірург також не може сам себе оперувати.

– Порівняла…

– Невже страждаєш за колишнім благовірним?

– Та ні. Інколи здається, що й не кохала його по-справжньому. З дому хотіла чим швидше забратися. От і вискочила заміж. Річ в іншому. Просто… я, наче, винна, що з’явилася на світ. Від матері ніколи ласкавого слова не чула. Про вітчима взагалі мовчу. Навіть бабуся до близнюків прихильніше ставиться, ніж до мене. Запитала, чи можна в неї пожити деякий час. Сказала, що ремонт збирається робити. Але це була відмовка. Ремонтом і не пахне.

…Пригріло сонце. Річка повеселіла. Ксеня прогулювалася вздовж берега. Розминулася з молодим чоловіком та його донькою. Дівча не вгавало, як і річка.

У Ксені було улюблене місце для посиденьок біля річки – великий камінь. Пригадала, як однокласник Ромко розповідав цікаві історії про каміння. Його дядько геологом був. Ромко казав, що каміння – живе. Воно «росте», але дуже повільно. Тож у Ксені з’явився новий «друг» – камінь, який, мабуть, уже «дорослий».

– А чому тьотя щодня сама тут сидить? – запитало дівча в батька.

– Не знаю.

– Можна я запитаю?

– Любопитній Варварі…

Дівчинка знала, що сталося з Варварою. Тому батька не дослухала, побігла до Ксені. Зупинилася. З цікавістю її розглядала.

– Хочеш знати, чому я сиджу на цьому камені?

Мала кивнула головою.

– Він – теплий і чарівний.

– Але ж твердий.

– Я плед маю.

– А чому він чарівний?

– Бо він «дорослий». Багато всього чув і бачив. Розуміє мову води і вітру. І дарує приємні думки.

– Це така казка?

– Ні, це правда.

Батько дівчинки засміявся, слухаючи їхній діалог.

– Мар’янко, не мороч голову.

Але дівчинці було цікаво.

– А як вас звати? – запитала.

– Ксеня.

– Гоцулка Ксеня, – пожартував незнайомець.

– Та ні, я не місцева. Приїхала на відпочинок.

– Я – Мар’яна. А тата звати Михайло. Можна мені також посидіти на камені?

Тепер у Ксені з’явилася подружка. Щойно побачивши Ксеню, Мар’яна поспішала до неї. Просила щось розповісти. А, бувало, просто тихо сиділа. Тоді дівчинка видавалась сумною.

– Ви її не прив’язуйте до себе, – попросив Михайло. – Ми роз’їдемось, а Мар’янка… Мами в нас нема. Тому докучає вам. Хоча, дивно. Зазвичай, вона сторониться жінок.

Ксеня не насмілилася запитати, де ж мама.

– У мами – маленький хлопчик. І вона з нами не живе, – наче, підслухавши Ксенині думки, пояснила дівчинка.

…Михайло з Веронікою були закоханими і щасливими. Одружилися. Народилася доня. Після декретної відпустки Вероніка влаштувалася менеджером на фірму, де Михайлів двоюрідний брат був другою людиною після шефа. Вероніка завжди подобалась Денисові. І тепер вона була поруч. Красива й жадана. Він не встояв. Вона – також.

Про їхній роман Михайло дізнався, коли Вероніка чекала дитину від коханця. Вирішила з чоловіком розлучитися. Михайло не заперечував. Лише попросив залишити з ним доньку. Вона погодилася. Тим паче, що Денис не був у захопленні від чужої дитини.

Мар’яна сімейні перипетії перенесла тяжко. За мамою сумує і не бажає з нею бачитися водночас. Братика ігнорує. У школі діти підтрунюють над Мар’яною, що її залишила мама. А вона ж лише другий клас закінчила. Що вони в цьому віці розуміють?

– А ви звідки? – поцікавилась Ксеня.

Виявилось, з одного міста.

Час минув швидко. Михайло з донькою збиралися додому. А в Ксені ще залишалося два дні відпочинку.

– Ми з татом запрошуємо вас на вечерю, – мовила Мар’яна. – Прийдете?

Вони жартували, сміялися. Вечеря була до смаку. Але десь у глибині душі кожен жалкував, що завтра вже не побачаться.

Михайло з Мар’яною провели Ксеню до її помешкання. На прощання дівчинка зробила незвичний подарунок. Ксеня бачила, що вона носить на шиї звичайний ключ. На тоненькій кісочці, сплетеній з кольорових ниток. Дівчатко зняло свою нехитру прикрасу й поклало в Ксенину долоню.

– Це – мамин ключ. Колись вона ним відкривала наші двері. А тепер я дарую його вам.

Ксеня розгубилася.

– Мар’янка вирішила щось залишити вам на спогад, – пояснив Михайло. – А ви, якщо бажаєте, залишіть нам номер свого телефону. Можливо, якось знову повечеряємо…

…Тепер вони учотирьох приїжджають на відпочинок у Карпати. І обов’язково навідуть «свій» камінь. Михайло, Ксеня, Мар’яна і маленька Софійка – дружна родина.

А ключ… Ксеня пам’ятає свій сон, наче це було сьогодні. І береже Мар’янин подарунок. Бо він – ключ до її щастя… до їхнього щастя…

МИ ПРОВОДИМО ОПИТУВАННЯ ЯК ВИ ВІДНОСИТЕСЬ ДО ВАКЦИНАЦІЇ ПРОТИ COVID 19 ПРОГОЛОСУВАТИ МОЖНА ТУТ

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *