27 октября, 2021
Продала доньку аби врятувати чоловіку життя, та Бог покарав самотністю

Продала доньку аби врятувати чоловіку життя, та Бог покарав самотністю

Олена та Віктор уже рік насолоджувалися подружнім життям. Обоє влаштуватися працювати у солідні компанії, винаймали квартиру і мріяли про власну. Дітей наpoджувати не поспішали, бо міркували так: ще молоді, трохи зароблять, візьмуть кредит, придбають житло, та й кар’єра піде уверх, а вже тоді.

ле Божі плани дуже часто не співпадають з тим, про що мріємо. Так сталося і в їхньому житті.

Повідомляє osoblyva.com

Якось на роботі Віктору стало погано. Після обстеження та аналізів виpoк лікарів був невтішним – у чоловіка oнкoзахвopювання, необхідна опepaція за кордоном. Сума, яку озвучили подружжю, лякала. Навіть при допомозі родичів і кредитів не зберуть на опepaцію.

Олена згадала про свою давню подругу. У школі вони дуже товаришували. Ліля вийшла заміж, часто виїздила з чоловіком за кордон, тож бачилися зрідка.

Зустрілися у затишному кафе. Олена розповідала про своє горе, подруга втішала. Коли прощалися, Ліля обіцяла подумати й допомогти. Як порятунку, Олена чекала дзвінка. Через кілька днів подруга зателефонувала:

– Я допоможу тобі, але при одній умові. Треба зустрітися.

Те, що запропонувала Ліля, ошелешило Олену. У голові не вкладалася така пропозиція, але як бути, де взяти грошей? Жінка обіцяла подумати і повідомити про своє рішення.

Увечері розпочала важку розмову з чоловіком.

– Вітю, я вже все вирішила, потрібне тільки твоє слово. Ліля з чоловіком оплатять опepaцію, але – важкий і болючий клубок підкотився до горла.

– Що, Оленко, кажи?

– Вони хочуть, щоб я стала суpoгaтною матір’ю. Ліля наpoдити не може.

– Як? Навіть не думай про таке!

– Але, Вітю, це єдиний вихід. У нас ще будуть діти, а без тебе мені життя не потрібне, та й Ліля дбатиме про маля, вона хороша.

Після вагань, суперечок і безсонних ночей, сім’я погодилася на пропозицію, тим паче, що зволікати з лікуванням недуги більше не можна було.

Віктора прooпеpyвали у закордонній клініці. Після реабілітаційного періоду він повернувся додому. В Олени вже помітно округлився живіт. Чоловік став сам не свій. Нервувався, усе частіше зачинявся в кімнаті.

– Неправильно це, Оленко, покарає нас за таке Бог.

– Вітю, головне, що з тобою все гаразд, ми ж не в дитячий будинок віддамо донечку, а в надійні руки, – відверталася до вікна, бо в самої сльози наверталися на очі.

Олена й сама не знала, як відірве від себе маля, яке за ці місяці стало частинкою її самої.

На жаль, найскладніші випробування були попереду. Опеpaція Віктору не допомогла. Хвopоба повeрнулася, і за два місяці чоловіка не стало. Олена наpoджувала важко – далося взнаки пережите.

Під пoлoгoвим будинком її чекали Ліля з чоловіком. Олена вийшла на вулицю з тендітним рожевим згорточком і з усіх сил притиснула до себе донечку.

– Лілю, благаю, не забирай її в мене. Як я тепер? Я ж зовсім сама. Не переживу. Ти ж знаєш, що Віктора більше немає.

– Співчуваю тобі, Оленко, але й ти нас зрозумій. Ми жили очікуванням цього дня, і гроші тобі заплатили.

– Я все поверну, обіцяю.

– Не сміши, коли ти заробиш таку суму? Не випробовуй ні себе, ні нас, давай дівчинку.

Далі усе пам’ятає, як у тумані. Відтоді не жила – існувала. Ходила неподалік Лілиного будинку, аби хоч краєм ока побачити, як парком котиться візочок, а там – її доня.

Минуло два роки, а біль не вщухав. Часто снився Віктор і нагадував: «Таки покарав Бог, я ж казав, Оленко».

Однієї ночі він прийшов у сон по-особливому сумний і тихо вимовив: «Бiда, Оленко, ой, бiда! Але донечка повернеться до тебе. Наберися терпіння».

А зранку прийшла тpивожна звістка. Ліля з чоловіком загuнyли, і тепер маленьку Лізочку віддають у дитбудинок. Олена розуміла: це шанс забрати дитя. Але як? Сама написала відмову. І житла власного не має, і сім’ї.

Ніби збoжeволіла. Думала тільки про Лізочку. Залишила престижну роботу і влаштувалася працювати у дитбудинок, щоб бути поряд. Днювала й ночувала біля дитини і тішила себе марними надіями.

А потім Лізочку удочерили. Як не просила дати адресу сім’ї – чула різку відмову. Життя знову втратило зміст. Блукала вулицями міста, знесилена, опустилася на лавку і втратила свідомість.

Коли отямилася, незнайомий чоловік схилився над нею.

– Не хвилюйтеся, я лікар, зараз приїде «швидка».

– Не треба я не хочу жити.

– Ніколи так не кажіть.

– Вам не зрозуміти

– Не знаю, що у вас сталося, але, повірте, я теж опустив руки, коли дружина помepла при пoлoгах. Але потім зрозумів, що треба жити для нього, – ніжно кивнув у бік маленького хлопчика, який мирно посапував у візочку. – Тепер розриваюся між ним і роботою, трохи мама допомагає.

– Ви щасливі, бо маєте кого любити, про кого турбуватися.

– Ось вам мій номер. Одужуйте і телефонуйте. Бачу, ви людина гарна і могли б допомагати мені з сином. Я вам заплачу.

Не відповіла нічого, але папірець з номером заховала у сумку.

Олена таки наважилася опікуватися чужим хлопчиком. Хоча, Сергійко став для неї рідним. Сином. А його батько – добрим, люблячим чоловіком. Присвятила себе новій сім’ї. Але щовечора, коли лягала спати, молила Бога про Лізочку.

– Мамо, тату, завтра у нас будуть гості. Не хвилюйтеся, та хочу вас познайомити зі своєю дівчиною, – заявив якось Сергій.

Чекали з хвилюванням, і коли до квартири увійшла світловолоса красуня, в Олени щось перевернулося в душі. Жінка не могла зрозуміти, що з нею відбувається, хотілося плакати і міцно-міцно притиснути це голубооке дівча до себе.

– Знайомтеся, це моя Ліза, – відрекомендував наречену Сергій.

В очах потемніло. «Невже? Боже, Ліза! Та ні, скільки ж дівчат з таким іменем. Так не може співпасти».

Запросила усіх до столу. Дівчина виявилася вихованою і приємною. Олена таки не витримала і запитала:

– Лізо, а ти звідки, хто твої батьки?

– Ми живемо у цьому ж місті, а батьки мої – дуже гарні люди, хоча й не рідні. Коли я була маленькою, мої справжні мама й тато загuнyли. Я трохи була в дитбудинку, потім мене удочерили.

Сумнівів не було, перед Оленою сиділа Ліза, її донька. Боже, як хотілося розповісти правду. Та розум і материнське серце підказували інше – просто люби. Встала і пригорнула до себе Лізу.

– Доню, ходи зі мною на кухню, допоможеш зробити чай.

– Ось і добре, невістка припала нашій мамі до душі, – усміхнувся батько.

Відгуляли весілля. Невдовзі молодята подарували бабусям і дідусям онука. Назвали Віктором – так просила Олена. Багато разів материнське серце поривалося розповісти Лізі правду. Проте розум зупиняв: «Навіщо?». А й справді, Ліза й так кличе її мамою. Олена має шанс бути поруч, любити доньку і внука.

Після наpoдження онука їй приснився був Віктор. Усміхнувся і мовив: «А я що казав – повернулася до тебе донечка»

Автор – Алла ОМЕЛЬЧУК

За матеріалами видання “Наш День”

МИ ПРОВОДИМО ОПИТУВАННЯ ЯК ВИ ВІДНОСИТЕСЬ ДО ВАКЦИНАЦІЇ ПРОТИ COVID 19 ПРОГОЛОСУВАТИ МОЖНА ТУТ

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *