26 октября, 2021
– Не роби того, що задумала, Надійко. Тобі зараз треба у Бога здоров’я для свого синочка просити. А як ти зможеш це робити, коли так вчиниш з невинною душою?

– Не роби того, що задумала, Надійко. Тобі зараз треба у Бога здоров’я для свого синочка просити. А як ти зможеш це робити, коли так вчиниш з невинною душою?

У вас маля скоро народиться». Ці слова лікаря Надю просто приголомшили. Ні, вони з Денисом дуже хотіли другого малюка, але ж не тепер, коли їхній Антон перебуває на межі життя! А наступні слова боляче вразили в саме серце: «Рекомендуюпозбутися, поки не пізно».

Два місяці Надя буквально жила у лікарні. Її Антончику поставили страшний діагноз. Він уже дві хіміо­терапії пройшов. І весь час мама – поруч зі своїм хлопчиком. Усі її думки були зайняті ним. Якогось дня у лікарняному коридорі Надія знепритомніла.

– Жіночко, ви часом не вагітні? Зробіть тест, – порадила медсестра відділення.

«Цього мені ще зараз не вистачало», – крутилася у голові думка, поки летіла на прийом ду жіночу консультацію.

– Десятий тиждень, – ці слова лікарки прозвучали, як вирок. – Не хочу вас лякати, але пережитий стрес, перебування поруч з ним під час хімій може позначитися на цьому малюкові. Аналізи ваші не вельми хороші. Дуже велика ймовірність того, що дитя народиться не зовсім здоровим. Вирішувати вам, але я б рекомендувала, поки не пізно, позбутись.

Як тільки вийшла з кабінету, Надя одразу ж набрала номер Дениса. Той вислухав її і сказав:

– Роби, як каже лікарка. Я через день приїду і посиджу біля малого замість тебе.

Надя спати не могла, поки чекала приїзду чоловіка. Вони ж так мріяли про другу дитинку! Цілих шість років після народження Антона чомусь не виходило. І от, коли найменше чекали, це сталося! Невже їй доведеться так вчинити зі своєю дитинкоювбити дитя? А може…

– Навіть не думай залишати цю дитину, – чоловік ледве не кричав. – Ми маємо Антона врятувати! Ти ж сама бачиш, скільки грошей треба! Я день і ніч працюю. А якщо, як каже лікарка, дитя хворе народиться? Зрозумій, не потягнемо ми…

Надя дивилася і не впізнавала свого чоловіка. Геть схуд, очі запалі, колись лагідний погляд сірих очей став якимось колючим.

– Напевно, ти правий, – зітхнула.

– Така, Надюшо, наша жіноча доля, – співчутливо казала свекруха, коли Надя повернулася в село. Вони жили разом з батьками чоловіка. – Бери у нашої фельдшерки направлення і їдь у райцентр. Бог милосердний, Він дасть ще вам діточок…

Проплакавши цілу ніч, молода жінка пішла до ФАПу по направлення. Медичка співчутливо глянула і мовчки виписала папірця. Навіть сама подзвонила в лікарню і записала Надю на прийом.

– Тебе чекають завтра зранку, їдь першим автобусом.

Сон якось не йшов. Надя зірвалася вдосвіта, вдягнулася і попленталася на автобус. Та до нього було ще декілька годин, тож зайшла до матері, яка жила на іншій вулиці. Надзвичайно ранній прихід доньки неабияк стривожив жінку:

– Доню, Господи, що сталося? На тобі лиця немає! Що з Антоном?!

– З ним усе без змін. Там Денис.

Надя кинулася до неньки і виплакала їй свою біду. Та гладила її по плечах, голівці, як колись, у дитинстві, і втішала.

– Не роби того, що задумала, Надійко. Тобі зараз треба у Бога здоров’я для свого синочка просити. А як ти зможеш це робити, коли так вчиниш з невинною душою? Так ти не врятуєшся від проблем, а тільки занапастиш двох своїх діток. Позбудишся одного – другий не виживе.

Розмова з мамою не втішила Надю, а ще більше роз’ятрила душу. Вона світу білого не бачила, ледве перебираючи ногами, сіла в автобус. Не пам’ятає, як зайшла до лікарні, лягла на крісло.

– Зачекайте кілька хвилин, мене терміново завідувачка викликає, – мов у тумані, почула слова лікарки.

Коли та вийшла з кабінету, Надя озирнулася довкола. Холодні білі стіни, стальні інструменти. Їй стало погано, почало трусити і підкидати на кріслі. «Що я тут роблю?! Втікати треба звідсіля, негайно…»

Мов ошпарена, вибігла Надія на вулицю. До тями її привів ковток свіжого повітря.

Про те, що залишила дитину, Надя й словом не обмовилася свекрусі. А та й не лізла з розмовами – розуміла, як тій зараз важко. Через два дні поїхала в лікарню до Антона.

– Ну що, зробила? – першим ділом запитав Денис.

Надя відвернулася і промовчала. Про те, що у них народиться дівчинка, чоловікові розказала тільки через два місяці: неможливо було приховати округлий животик.

– Як ти могла?! – сказав з докором. – Ми ж усе вирішили…

До самого народження дитини Денис не розмовляв з дружиною. Так, іноді перекидалися кількома словами, коли треба було обговорити лікування Антона. Лікарі ж у відділенні тільки головою хитали. Мовляв, зовсім розуму не має жінка: має хвору дитину і хоче народити ще одну. Аналізи ж у Наді були поганенькі.

Народжувати вона поїхала у свою районну лікарню. Все пройшло легко, але дівчинку їй не показували.

– Дитя дуже слабеньке, на голівці червоні плями, – тільки й сказала акушерка.

Три дні Надя молилася за здоров’я своїх діток. Стояла навколішках у палаті і стискала у руках іконку Богородиці, яку мама привезла з монастиря.

На четвертий день вранці в палату зайшла медсестра – вона тримала на руках немовля.

– Бери, годуй свою красуню.

Ще через день Надію з донечкою виписали з лікарні. На порозі стояв Денис з великим оберемком квітів.

– Пробач мені, я дуже люблю тебе і нашу Богданку. А ще вас вдома чекає сюрприз.

Коли Надя переступила поріг хати, назустріч їй вибіг Антон.

– Мамцю, як ти поїхала, прийшли мої аналізи. Лікарі сказали, що я здоровий і можу їхати додому. А правда, що мене сестричка врятувала? Так бабця каже.

МИ ПРОВОДИМО ОПИТУВАННЯ ЯК ВИ ВІДНОСИТЕСЬ ДО ВАКЦИНАЦІЇ ПРОТИ COVID 19 ПРОГОЛОСУВАТИ МОЖНА ТУТ

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *