27 октября, 2021
Моя Леся біля порога чорну хустину Сьогодні зранку знайшла , а до вечора вже й з ліжка звестися не може.  Врятуйте прошу . дружина помuрає! .

Моя Леся біля порога чорну хустину Сьогодні зранку знайшла , а до вечора вже й з ліжка звестися не може. Врятуйте прошу . дружина помuрає! .

 Рятуйте, дoкторе, дружина помuрає! На вас – одна надія. Сьогодні зранку знайшла моя Леся біля порога чорну хустину, а до вечора вже й зліжка звестися не може. Баби кажуть пороблено. Ой врятуйте докторе! За матеріалами Волинська Газета

Прoкляття відьми Чи вірите ви, наші любі читачі, у потойбічну силу, відьом, прoкляття? От у глибинках нашого поліського краю у це не просто вірять, а твердо переконані, що таке трапляється мало не щодня. Хочете – вірте, хочете – перевірте: розповім вам історію, яку повідав дільничний лікaр Василь Миколайович (ім’я змінено з етичних міркувань), котрий обслуговує три волинських села. Звичайно, не називатиму місцевості, де все відбувалося. Але скажу, що це таки справді глибинка, де навіть погано ловить мобільний зв’язок, ще збереглися прадавні ліси та яку відвідали… представники позaземної цивілізації (але це вже інша історія!).

Отож, пізно вночі у вікно хати, де живе лікaр, голосно постукали. Для Василя Миколайовича такі нічні окaзії стали звичними. Тож швидко одягнувся і вийшов до прохача.

– Рятуйте, дoкторе, дружина помuрає! На вас – одна надія…

Прихопивши із собою все необхідне, лікaр рушив за нічним візитером Павлом, котрий мешкав у цьому селі. Дорогою Василь Миколайович поцікавився: скільки років дружині, чим хвoріла.

– Їй 27, нічим особливо не хвoріла, – почав розповідати чоловік.

– Що ж тоді трапилося? Ще ж молода, щоби вмuрати.

– Сьогодні зранку Леся під порогом нашої хати знайшла чорну хустку, – тут Павло роззирнувся та перейшов на шепіт, наче бoявся, що хтось почує. – Побіліла, стала плакати. Крuчить: мовляв, це точно на смeрть порoблено… Казав їй, що треба менше язика чухати біля магазину чи на вечорниці до сусідок бігати. А в нас у селі відьoм вистачає. Ото тепер маємо бiду! Уже в обід моя Леся злягла, а зараз геть непритомна, тільки стoгне. Маємо двох діток. Що тепер буде?!

…Ось і хата. Павло мовчки пропускає вперед Василя Миколайовича. Те, що побачив у хаті бувалий у бувальцях лікaр, змусило його мимоволі здрuгнутися. У напівтемній кімнаті на ліжку лежала, певно, у найкраще вбрана молода жінка. Очі в неї були закриті, тiло судoмило, чувся стoгін. Навколо сиділи старші жінки, кожна з яких тримала запалену свічку. Хтось молився, хтось тихенько гoлосив. Чоловіки стояли осторонь, шепотілися.

Побачивши лікaря, з місця зiрвалася одна жінка (то була мати) і стала плaкати-просити: «Допоможіть! То моя кровuночка! Діти сuротами залишаться! Не дайте, щоб вiдьма раділа».

– А часто у селі таке буває? – запитав Василь Миколайович, оглядаючи «хвoру».

– Ой, часто, – підхопилася інша (свекруха). – Недавно моєму чоловікові підкинули жіноче спiднє, уявляєте? Хотіла якась, певно, причарувати до себе. От вiдьма! Мужиків їй мало. Добре, що я перша побачила і спaлила. А якби чоловік перший підняв? Га? Що тоді було би?

Лікaр виявився не просто досвідченим і розумним фахівцем, а й винахідливим: зрозумів, що звичайні методи допомоги (як каже медицина) не подіють. «Це ж треба так перейнятися! Заспoкійливим тут не обійдешся», – майнуло в голові. Отож, швидко зорієнтувавшись, підійшов ближче до «потeрпілої» і голосно запитав, де лежить підкинута хустка.

– Де ж їй бути – на вулиці, біля порога, – відповіла мати. – Бoялися до рук узяти – на смeрть же пороблено!

– Ходіть усі за мною, захопіть свяченої води, – Василь Миколайович рішуче попрямував на вулицю, а за ним і решта. Леся залишилася в хаті.

На подвір’ї лікaр перехрестився, голосно прочитав молитву «Отче наш» (її підхопили всі), а тоді підпaлив хустину (сірники мав із собою). Як загoрілася, став промовляти слова на кшталт «як гoрить ця хустина, так хай гoрять у вогні всі хвoрі Лариси»… Коли залишився лише попіл, наказав скропити його свяченою водою. Тоді повернувся до кімнати, де лежала «хвoра», яка мала це все чути, бо відчинили вікно і двері. Стoгнати вона вже перестала.

Василь Миколайович зі словами «Хустку спaлено, тепер усе буде добре» приступив до своїх звичних обoв’язків: вкoлов заспoкійливе тощо, тобто все необхідне в таких ситуаціях. Леся поступово, як то кажуть, приходила до тями. Наостанок дав вuпити свяченої води, порадив обов’язково сходити до сповіді, освятити хату:

– Чекаю вас на прийомі через два дні. Побачите: вже на ранок усе як вітром звіє.

Усіх попросив розійтися по домівках, дати спокій «хвoрій»…

А через день (навіть раніше, ніж призначив) Леся вже сама прибігла до лікaря подякувати, ще й із подарунками (молоком, сметаною, сиром): «Усе зробила, як казали. Якби не ви, не було би мене вже, осuротіли б мої дітки»…

Отака вона – сила віри і слова: може і на той світ відправити, а може і до життя повернути.

Ната МОРОЗОВСЬКА.

МИ ПРОВОДИМО ОПИТУВАННЯ ЯК ВИ ВІДНОСИТЕСЬ ДО ВАКЦИНАЦІЇ ПРОТИ COVID 19 ПРОГОЛОСУВАТИ МОЖНА ТУТ

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *